Вже традиційними стали зустрічі студентів коледжу із відомими майстрами слова. 13 грудня відбулося розширене засідання літературної студії “Ліра”. Студенти мали можливість вже вдруге зустрітися із Сергієм Лукичем Гупало – сучасним волинським поетом, прозаїком, перекладачем, журналістом. У творчому доробку автора кілька книжок прози, зокрема повість “Привид замку Радзивілів” та поетичної збірки “Світанки над Західним Бугом”. Нещодавно у відомому столичному видавництві “Український пріоритет” вийшла книга поезій Сергія Гупала “Моя несподівана радість”, яку він і презентував.
Вже традиційними стали зустрічі студентів коледжу із відомими майстрами слова. 13 грудня відбулося розширене засідання літературної студії “Ліра”. Студенти мали можливість вже вдруге зустрітися із Сергієм Лукичем Гупало – сучасним волинським поетом, прозаїком, перекладачем, журналістом. У творчому доробку автора кілька книжок прози, зокрема повість “Привид замку Радзивілів” та поетичної збірки “Світанки над Західним Бугом”. Нещодавно у відомому столичному видавництві “Український пріоритет” вийшла книга поезій Сергія Гупала “Моя несподівана радість”, яку він і презентував.
Студенти мали можливість поспілкуватися із поетом-земляком, поставити йому запитання, почути оцінку своїх віршів. Невимушена бесіда була плідною і цікавою. Сергій Гупало поділився із слухачами своїми планами щодо нових творів, читав свою поезію. Аплодисментів слухачі удостоїли студентів, які прочитали свої вірші, непозбавлені змісту, цікавих думок і проблем, які хвилюють молодь сьогодення. Власну поезію прочитала і викладач коледжу Костюк Л.Т. Тепла і невимушена атмосфера, простота і відкритість Сергія Гупала, його щирі поетичні рядки не залишили студентів байдужими.
Вимогливий до себе і власного слова, безкомпромісний, прямий, відкритий, з неповторним відчуттям осмислення нашої епохи – таким вималювався автор, ліричний герой якого у замкнутому колі, яке “ні так, ні сяк не рветься”. Але вітри – у спину, тому не страшить його ані вічність, ані “доленька-шарада”. І найважливіше для поета та й для кожного з нас – сліди, які ми залишаємо за собою. У автора – це біль – “сліди моєї малечі на росі”, і сліди на снігу і піску, які чітко окреслює його життя і його слово. І хоч думи у нього часто сумні, та голос “дзвінкий і піднесений”.
***
Біжу по маковому полю.
Яскраво, наче у раю.
Стрибають коники, співають,
А я на крилах мов лечу.
Та раптом задзвонить будильник.
Де взявся тут він? – Я б йому…
Та – зирк наліво та направо –
І прокидаюся зі сну.
Цей сон такий предивний, світлий,
Він не забудеться мені.
Хотів би я життя пробігти,
Як в тім хорошім давнім сні.
Сікора Андрій
1к. 1лік.
***
Іду осінньою ходою.
Дивлюсь на світ і на людей,
Які з турботами в двобої
На долю нарікають кожен день.
Та мало тих, що помічають осінь,
Її красу і звабу, неба просинь.
Так мало тих, що дивляться на зорі,
На їхні вогники в небесному просторі.
А як багато ми втрачаєм,
Коли усе нам заміняє телефон.
І як багато ми не помічаєм…
А осінь кличе нас у марафон.
Бончковськи Віктор
1к. 1лік.
***
Привіт, матусю, я пишу із неба.
Маленький ангел принесе листа.
А я дивитимусь щодня на тебе,
Проситиму у Бога лиш добра.
Сьогодні вирушить мій друг до тебе,
Щоб сповістити – син вже неживий.
Ти лиш не плач, я тут тримаю небо.
І знаєш, рана навіть не болить.
Я тут, матусю, ранню весну стріну.
Це буде лиш двадцята, смішно так.
Ти не ридай, так доленька звеліла,
Щоб я додому не зумів дійти.
Ти обійми за мене батька міцно,
І поцілуй кохану на зорі.
Я так хотів побачити їх ще раз,
Пробач, матусю, цього не зумів.
Ти не сумуй, я знов тобі приснюся,
І поцілую ніжно у чоло.
Я ще прийду, ти чуєш? Повернуся!
В серцях людей, яким не все одно.
Соловйова Наталія
1к. 11лік..
***
Чарівний світ.
Обачлива природа.
Могутність лісу.
Дар плодів земних.
Здається, людина бути має веселкова?!
Вона ж чомусь все нищить та руйнує.
І пихкають заводи чорним димом.
І чорні діри ближчають космічні.
І знищується все живе довкола.
Несеться світ у небуття.
А ми – за ним.
Аліна 2к. 1с.
***
Нуртує день осінній воронням.
Розтрушує останню позолоту.
Змовляє вроки велетам дубам,
Зриває з клена вишиту сорочку.
Жбурляє хмари з заходу на схід,
Стриножує стихії непокору,
А натомившися за день як слід,
Несе вечірній сум до мого двору.
***
Міняє осінь вікна – вітражі –
І крутяться епохи віражі,
І гаснуть, й знову родяться Галактики,
Й стають близькими Атлантиди й Арктики.
А скрипка грає. І по вінця повний
Над Світязем блукає місяць вповні.
Мовчання ночі. Безгоміння тиші.
Ледь чутно хвиля хвилею колише…
Міняє осінь вікна – вітражі…
Л.Костюк
